П’ЯТА РІЧНИЦЯ З ЧАСУ ВІДХОДУ У ВІЧНІСТЬ
СВ. ПАМ. МИРОСЛАВА БОЛЮХА
(1921 – 2012)
У 5-ту річницю відходу у вічність людини виїмкової громадянської постави, борця за волю України, одного із числа творців та сподвижників українства, св. пам. Мирослава Болюха, спершу хочу згадати дещо про його нариси-спогади «Оглянувшись в минуле».
Ота, можна сказати уже, історична книжечка побачила світ 15 літ тому в Україні, у Видавництві “Гадяч” і має 260 сторінок та є у ній понад 40 фотографій. Згадую, зокрема, як для молодших поколінь українців та їх нащадків, так і для усіх зацікавлених, котрі мають бажання у цей час відзначень 70-ліття масового поселення українських скитальців із числа повоєнної міґрації в Австралії, дізнатися більше про минувшину та одного із числа тих, котрі сповна віддавали себе, як ми тепер кажемо, побудові своєї України на землі кенґуру й евкаліптів.
Отже, коли хтось глибше ознайомиться з біографією цього непересічного українця, той неодмінно переконається, що вклад праці св. пам. Мирослава Болюха в світове українське еміґраційне суспільство є велетенським.
А далі давайте кількома штрихами доторкнемося до долі покійного українця, котрий відійшов від нас 10 серпня 2012-го року і прах котрого покоїться на кладовищі Фокнер у великому Мельбурні.
Для мене прізвище Болюхів було знане давно, бо десятки разів доводилося бути у передмісті Тернополя, у Кутківцях, звідки рід цей походить, ще тоді, коли у нашому краї панував комуністичний режим. Ще тоді, коли імена українців-патріотів згадувалися лише поміж людьми окремих груп, чиї погляди різнилися з політикою окупаційної влади. Звичайно, йдеться про славного сина галицької землі сотника УГА, першого коменданта Тернополя, депутата Польського сейму св. пам. Василя Болюха. Уже у Незалежній Україні його ім’ям названо одну з вулиць передмістя Тернополя. А ось про долю синів св. пам. Василя, я, як і багато моїх земляків, не знав майже нічогісінько довший час. І аж у 1992 році, коли рідний край відвідав св. пaм. Мирослав Болюх з Мельбурна. Саме тоді й появилися у кількох тернопільських газетах правдиві обширні інформації про цей славний рід Болюхів.
…І ось Австралія. Склалося так, що мені випало продовжувати редакторську працю земляка-тернополянина. І вже тут за понад цих добрих два десятки літ я багато чого дізнався – з прочитаного, з почутого. І найперше – про переконливі факти з життя, про всеохопну велич діяльності св. пам. Мирослава Болюха, яка нині постає іще зримішою, коли на нашій ниві громадській тепер так мало, на жаль, сподвижників-творців Українства.
Отже, це він – невтомний борець за визволення рідного краю від окупантів різних мастей. Це він – довголітній будівничий української кооперації, маю на увазі РУКА, “Дністер”, Світову Раду Українських Кооперативних Організацій. Це він – голова Союзу Українських Організацій Австралії. Це він – довголітній член всесвітніх українських проводів – Світового Конґресу Вільних Українців (тепер – Світовий Конґрес Українців, 50-річчя якого відзначаємо цьогоріч), Світового патріярхального об’єднання мирян УГКЦ. Було, звичайно, і багато більше різних його дотичностей до суспільно-релігійного життя спільноти нашої.
Народився Мирослав Болюх 12 січня 1921 року у селі Кутківці, що нині є частиною міста Тернополя. У 1931- 1937 роках навчався у Тернопільській гімназії „Рідна школа“, був провідником Юнацтва ОУН в гімназії. 1937 -го року був арештований. У 1939 році виїхав до Холмщину, де також був активістом націоналістичного підпілля (1939-1940).
На початку 1940-их років М. Болюх разом з Ахілем Хрептовським, Євгеном Гарабачем та Яньом Шухевичем та іншими патріотами став учасником Дружини Українських Націоналістів „Роланд“, пройшовши бойовий шлях з цією українською формацією до Ново-Воронцовки, що на Січеславщині, контактуючи з мережею ОУН на чолі з Василем Стихом.
У 1945 році родина Болюхів еміґрувала до Австрії, де його батько Василь Болюх очолював Український Центральний Комітет Австрії, а відтак – його Контрольну комісію і Раду зонального представництва. І вже у Відні Мирослав Болюх розпочав навчання та закінчив його у Мюнхені, отримавши у Технічно-господарському інституті фах інженера-аґронома.
15 травня 1949 -го року Мирослав одружився з Марією, яка походила зі славного полтавського роду Глуховерів. Марія Болюх (27.02.1928 – 1.03.2017) нарoдилаcя у Климівці, що на Полтавщинi, Україна.
З 1949 року родина Болюхів – на еміґрації в Австралії. І тут була серед числа ініціяторів створення української громади у Перту, Західна Австралія. Від 1950 року родина проживала у Мельборні до кінця їхнього земного життя.
Тут покійний Мирослав свого часу очолював Союз Українських Організацій Австралії. У 1967 – 1972 роках був заступником президента Світового Конґресу Вільних Українців. У 1972 році очолив Комітет Оборони Національних і Людських Прав в Україні, став організатор і мужем довір’я Фонду Допомоги Україні. М. Болюх також був довший час головою дирекції Української кредитової кооперативи „Дністер“ і будівельної кооперативи „Одеса“ , членом Міжнародної кооперативної місії для відродження кооперативного кредитового руху в Україні, членом Наукового Товариства ім. Шевченка.
Був редактором місячника „Кооперативне Слово“ (1975-1978), тижневика „Церква і Життя“ (1988-1994), збірника документів Української Ґельсінкської групи „За права народу“ (1980), співредактором книги „Українці в Австралії“.
1992 року панство Болюхів відвідало Україну. А вже згодом стали жертводавцями, а Мирослав був одним з авторів „Ювілейної книги Української гімназії в Тернополі“, в якій навчався.
Коли ви більше зацікавитеся життєписом покійного, то відчуєте відлуння цілої епохи будівничих., з якої виринають не тільки штрихи з біографії роду Болюхів, але і його контактів з цілою плеядою визначних осіб, яким випала доля бути знаними в українській історії. Згадаймо хоча б Блаж. Патріярха Йосифа Сліпого, о. д-ра Івана Гриньоха, В. Охримовича, В. Стахіва, Л. Ребета, М. Прокопа, Р . Рахманного, П. Дужого, В. Кука, В. Маркуся, О. Вінтоняка, М. Лабуньку та багатьох інших.
І ось тут давайте зазирнемо до нарисів-спогадів покійного “Оглянувшись в минуле…”, де автор веде мову про розбудову і потребу збереження української еміґрації (ст. 148):
“За дрібними справами і вузькими інтересами, ми часто вдаряли самих себе, вдаряли по нашій творчій атмосфері та ідейній розробці. Побіч цілого ряду труднощів, які супроводжували кожну еміґрацію, українська спільнота мала до діла з особливішим посиленим наступом в цілому вільному світі зі сторони окупанта нашої Батьківщини. В основному політика Москви була спрямована на ліквідацію української еміґрації, як політичного , так і громадського фактора. За нашим ворогом був великий досвід імперіялістичного державницького апарату з великими ресурсами. І всі намагання ворога йшли по лінії обезголовлення нашої еміґрації, до провадження до розриву громадських низів з проводом, до ізоляції патріотичних громадських кругів на батьківщині від еміґрації, і навпаки. Ворог діяв проти нас зорганізовано і скоординовано. Тому нам треба було також діяти скоординовано, або хоч не діяти проти самих себе. Політика ворога супроти нас була з далекосяглою розробкою на майбутнє, і такими ж далекозорими мусили бути і ми. Це й стало в свою чергу запорукою оборони та дій проти наступу. І ми намагалися кожночасно думати про кращий громадський день на еміґрації… ”
Хочу також ще одне розважання покійного з 1992-го року запропонувати вам:
“Коли ми, на еміґрації, в далекій Австралії, відзначаємо День Незалежності України, то знову і знову подумки звертаємося до державного і політичного проводу на Батьківщині… Але труднощі на шляху зміцнення Незалежності і встановлення повноцінної Державності не зникли. Деякі з них є наші, українські, інші — інспіровані зовнішніми чинниками, здебільшого Російською Федерацією. Ми часто змінюємо великі цінності на малі, втрачаємо пріоритети, а з ними — і наші авторитети. В одних — багаторічне поневолення та відсутність національної еліти, в еміґрантів — перебування за межами своєї історичної батьківщини, — породжують брак національних орієнтирів, хворобливі нарости, деформації та перекручення. В Україні це доповнюється ще й економічно-господарськими негараздами. Хочеться вірити, що сьогодні, коли ми вже ввійшли в нове тисячоліття, переможе на Рідних Землях консолідація політичної думки для захисту Української Державності і ми зможемо єдиними вустами з іншими братами на такому далекому і такому близькому материку сказати разом: «Україно моя, нехай святиться ім’я твоє…»
А тут іще про важливе. Дарма, що іноді покійний мав свої неординарні погляди і розв’язки щодо нашого спільного життя, яких, зокрема, деякі наші молодші провідники або не сприймали, або по-своєму їх трактували. Мабуть, на це є їхнє власне право. Однак життєва дорога св. пам. Мирослава Болюха була шляхом статечного борця за волю України і будівничого українства поза рідною землею. Саме на таких постатях з плеяди повоєнної еміґрації й трималося й тримається наше українство в чужині. Сьогодні, ніде правди заховати, людей з такою посвятою і працездатністю в ім’я українства нам уже бракує.
Багатокультурна Австралія високо оцінила наполегливу працю урізних ділянках Мирослава Болюха, нагородивши його Орденом Австралії.
У покійних Марії та Мирослава Болюхів був єдиний син, який, на жаль, у молодечі літа залишив цей земний світ. Це був нелегкий час у житті, що й у підсумку й призвело до незагоєної рани. А вже на схилі літ покійним допомагали родини Ґралюків і Москалюків. В останні роки перед відходом у потойбічний світ св. пам. Марія та св. пам. Мирослав проживали в Українському домі для старших людей «Калина».
І ось отих кілька штрихів у 5-ту річницю з дня смерті св. пам. Мирослава Болюха нехай стануть хоч маленькою даниною вдячності покійному за вагомий вклад у світове українство, за гордо виконаний ним громадянський обов’язок. Вічная Йому пам’ять!
Богдан Рудницький.
Мельбурн.
На світлинах: св. пам. Мирослав Болюх; титульн сторінка книги спогадів-нарисів «Оглянувшись в минуле».
