100-ліття з дня народження св. пам. Владики Івана Прашка
ЖИТТЯ – У СЛУЖІННІ ЦЕРКВІ-МАТЕРІ СВОЇЙ
Літа мов птиці пролітають… Ніби ще вчора Він був з нами. Ніби недавно був січень 2001-го року Божого. Та ні‚ літа проминають. І їх плину не зупинити й не повернути. Як двічі й справді не можна увійти в оту саму воду швидкоплинної ріки…
28 січня 2001-го український Мельбурн перебував у глибокому смутку – великий траур увійшов, можна переконливо сказати, в кожну українську оселю, засмутивши душі членів кожної християнської родини по всій розлогій Австралії, Новій Зеландії та Океанії – тоді від нас відійшов у вічність Батько нашої Церкви в Австралії…
У ці травневі дні минає 100-ліття з дня народження натхненника й організатора української спільноти в Австралії, колишнього довголітнього св. пам. Владики українців-католиків Кир Івана Прашка.
Згадаємо саме тут кілька речень з прощального слова під час похоронної тризни нинішнього епарха Преосв. Владики Петра Стасюка: «Ми усі свідомі того, що тут, на землі, ми втратили Великого Душпастиря, Велику Людину, але матимемо Владику Кир Івана у небі як нашого могутнього заступника… Ми молимось за нашого покійного Владику Івана і просимо Господа Бога, щоб упокоїв Його душу в оселі праведних».
І ось з висоти понад 65 літ в Австралії‚ прожитих українською спільнотою‚ ми зримо відчуваємо велику втрату та дякуємо нашому Богові, що послав нам духовного батька, котрий беззастережно виконував волю Господню, плекав своє стадо і дбав про нього, як робили це бл. пам. Митрополит Андрей Шептицький, Патріярх Йосиф Сліпий, бл. пам. Патріярх Мирослав Іван Кардинал Любачівський. Зрештою, інакше й не могло бути, бо спочатку отець, а потім єпископ І. Прашко не міг іти іншим шляхом, можливо і легшим, і вигіднішим для себе під різними кутами зору. Ні, не міг, бо був уже з молодих літ людиною з ознаками високої християнської моралі, глибокої віри і самопожертви заради неї, заради ближніх своїх. І ще більше ці риси розвинулися, увійшли в Його серце і душу під час навчання спочатку у Львові, а потім у Римі, куди поїхав за скеруванням світоча нашої Церкви Митрополита Андрея.
Уже згодом Кир Іван Прашко стає близьким соратником ще одного велетня духа українського – Патріярха Йосифа. А ще пізніше він стає одною із найближчих постатей послідовника наших ієрархів св. пам. Патріярха Мирослава Івана Кардинала Любачівського, для якого був не тільки ровесником, студентським товаришем, але порадником з особливим авторитетом. Можна сказати, що усе своє життя вони крокували разом, наслідуючи Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа. І саме завдяки їм, і таким як вони духовним архиєреям наша Церква мала добрий провід, витривала у вірі й розвинулася й має нині понад сім мільйонів вірних в усьому світі.
Цих лише кілька штрихів з життя й душпастирювання Владики І. Прашка я згадав тут аби кожен читач зміг зрозуміти сутність становлення особистості й джерело усіх людських й особливих душпастирських рис, що увійшли у християнську душу душпастиря І. Прашка й ніколи не покидали її. Говоримо і про його високу громадянську позицію, і про його статечність, виваженість, інтеліґентність, непересічну постать зрештою.
А тепер, шановний читачу, пройдімося нижче життєписом Людини й Душпастиря, життя якої є невіддільним від життя УГКЦ в Австралії й історії нашої української спільноти.
Владика Кир Іван Прашко народився напередодні Першої світової війни 1 травня 1914 p. в історичному місті Збаражі, яке межує між Поділлям і Волинню і має свою славну історію ще з часів козаччини. Він був одинаком у бідній міщанській родині Василя і Марії. Початкову освіту здобув в Збаражі. Там ходив і до польської гімназії, де на 500 учнів було всього кілька українців. Вже тоді відчував покликання до священства. Згодом вступив до Духовної семінарії у Львові. Там студіював під твердою рукою о. ректора Йосифа Сліпого. Після трьох літ навчання, в листопаді 1937 р., на поручення о. ректора, Митрополит А. Шептицький висилає його на продовження студій до Риму. Тут‚2 квітня 1939 p.‚ Владика Діонізій Няраді рукоположив його на священика. В Римі о. Іван Прашко був довіреним співпрацівником і правою рукою Архиєпископа Івана Бучка.
Належить відмітити, що після закінчення війни в 1945 p., в Італії опинилася в полоні Українська Дивізія «Галичина» (11,000 полонених і біля 5,000 втікачів від совєцького режиму). Архиєпископ Іван Бучко, якого заслужено називають «Архипастирем Скитальців», присвятив полоненим і втікачам особливу увагу і надавав допомогу на протязі 5 років. Отець др. Іван Прашко був там його найбільш довіреним співпрацівником.
Коли виринула потреба душпастирської праці в Австралії, в лютому 1950 p., Архиєп. Іван Бучко запропонував о. др. І. Прашкові, разом з о. Миколою Коп’яківським і о. Францом Боским, виїзд до Австралії як еміґраційний капелян для українців. І саме з цього часу почався новий етап в житті священика, що позначився не тільки в розбудові й закріпленні церковного життя Української Греко-Католицької Церкви в Австралії, але і всесторонніми успіхами в громадському, культурному і політичному секторах нашої спільноти.
Історія свідчить як отець І. Прашко невтомно відвідує своїх вірних, в його подорожах знаходить труднощі від населення, котре не розуміє новоприбулу еміґрацію, ані їхній східній обряд. Отець їде по станціях та автобусних зупинках і шукає українців. Часами він тільки знає їхнє походження по українських розмовах. Він заохочує їх поселятися по більших містах в Мельбурні, Сіднеї, Аделаїді. Чимало вірних вислухали його благання. Приїхавши до більших міст, наші люди не мають жодного зорганізованого життя. Вони знаходяться без церков, народних домів, без своїх осередків. Владика Іван допомагає їм організувати все це. І більше. Зникає з часом чимало труднощів.
В 1958 році митрополит Максим Германюк на доручення Апостольської столиці відвідав всі скупчення українців, що у висліді тієї візитації привело до двох важливих подій в житті нашої Церкви і капеляна українців-католиків о. д-ра І. Прашка.
10 травня 1958 року Папа Пій XII створив Апостольський Екзархат для українців-католиків в Австралії, Новій Зеландії та країнах Океанії, а на першого єпископа призначив о. дра Івана Прашка. Ось‚ варта згадати‚ Папа писав:
«…Ми уважали за відповідне покликати Тебе на Апостольського Екзарха, бо Ти дотепер ревно трудився на душпастирській ниві… Надаємо Тобі всі права, привілеї і почесті, а також обов’язки, які з цим урядом є пов’язані, а при цьому, зберігаючи всі приписи та звичаї, які є властиві священним достойникам Східньої Церкви».
І уже згодом 18 жовтня 1958 року висвячення о. Івана Прашка відбулися катедрі Св. Патрика, які довершили Архиєпископ Іван Бучко, Митрополит Максим Германюк і Владика Ізидор Борецький.
Якраз і звідси й почалися зусилля, праця та задум до дальшого досконалішого оформлення епархії. Вдосконалюється організація церковної структури, поширюється і активізовується душпастирська праця, разом з цим збільшується організація мирян. 29 березня 1964 року створюється Об’єднання Українських Католицьких Організацій Австралії (ОУКОА) тоді з осідком в Сіднеї, яке репрезентує та координує працю всіх організацій мирян при парафіях. В квітні 1960 p. почав виходити релігійний квартальник «Церква і Життя», який згодом перейшов на суспільно-громадський двотижневик, а від 1973 p. до 2012 був тижневиком і двотижневиком‚ а тепер газета виходить лише раз у місяць.
Для посилення і допомоги в душпастирській праці до Австралії приїждають в 1967 році Сестри Василіянки з Арґентини. Вони навчають дітей релігії в суботніх школах, провадять дитячі садочки, Марійські дружини, відвідують хворих, дбають про храм Божий, що було і є дуже великою допомогою в душпастирській праці священиків.
Владика Кир Іван особливо старається та домагається дальшого досконалішого оформлення нашої Церкви і змагає до створення Епархії. Хоч були деякі труднощі, але остаточно 26 квітня 1982 p. було піднесено Екзархат до гідности Епархії.
Запорукою успіху закріплення нашої Церкви в Австралії і Новій Зеландії були в основному добрі священики і парафіяни. Це найкраще виявилося в часі будов церков та церковних будинків. Така складна та важка праця в тих початкових роках проходила напрочуд справно, без комплікацій і з великим підйомом.
Першу церкву почав будувати у Сіднеї о. др. Петро Дячишин і її посвячено 1959 p. Згодом збудовано церкву в Ардірі (Вікторія), нашу катедру в Мельбурні, церкви в Брізбені, Аделаїді на Вудвілі, а згодом у Водонзі, Перті, Джілонґу, Нюкастелі, ще другу церкву в Аделаїді, Квінбієні і врешті церковці у Волонґонґу і Нортгемі. Врешті в 1987-88 рр. збудовано церкву-пам’ятник в Канберрі з нагоди епохального ювілею 1000-ліття хрещення України і біля неї залю і парафіяльний дім. Церкву було збудовано коштом цілої Австралії.
Преосв. Владика Кир Іван Прашко належав до отців-духовних, які були рівночасно і провідними громадянами, і допомагали творити моральні, культурні й духовні вартості. Отець др. І. Прашко був головою Допомогового Комітету в Італії, відвідував полонених дивізійників в таборі в Ріміні, допомагав в організації матуральних курсів, надавав допомогу грошима і одежею, не говорячи вже очевидно про душпастирську працю. В тому часі в Римі знаходили притулок і політичні діячі з України, які приносили інформації і шукали шляхів в дальшу політичну мандрівку. І не дивно, що Головна Управа Дивізії Братства УНА в Торонто нагородила Владику Івана Золотим Хрестом «За особливі заслуги для Церкви і народу». Владика є також Почесним Членом Української Громади Вікторії за особливі заслуги для української громади в Австралії. В січні 1982 року Кир Іван одержав рідкісне відзначення від королеви — «Орден Британської імперії» в День Австралії за особливі заслуги для української Церкви і спільноти в Австралії.
Особливу увагу присвячував Владика українському шкільництву. Вже в початкових днях побуту в Австралії він навчає релігію, приватно в поодиноких передмістях, а це опісля стає початком українських суботніх шкіл. Він дає ініціятиву для організації не однієї суботньої школи, закликає батьків і дітей відвідувати, дуже послідовно веде кампанію шкільництва і від нього йшла ініціятива до організації шкільних рад, що в дальшому привело до постання УЦШР. За заслуги в шкільництві УЦШР наділило його званням Почесного члена.
Особливо мусимо відмітити ще одну ділянку, в якій Владика Іван присвячував увагу, виявляв ініціятиву в початкових роках та давав велику моральну підтримку. Це – українська кооперація. Найстарша і найбагатша кооператива «Дністер» в Мельбурні мала свій початок при Церковному братстві Свв. Aпп. Петра і Павла як допомогова каса «Самопоміч». Коли ж вона згодом перетворилася в кредитову громадську кооперативу «Дністер», Владику було обрано спонсором кооперативи. На цьому пості, він як Владика і громадянин, зумів тактовно і вміло користуватися своїми статутовими уповноваженнями і сприяти ростові кооперативи, особливо в часах, коли вона потребувала авторитетної підтримки.
Кир Іван Прашко ще з молодих років виявляв студійні здібності, любив науку. В Римі, закінчивши студії, одержав звання маґістра теології. Опісля, в часі війни, вступив до Папського Східнього Інституту (1940-45), який закінчив докторатом, написавши джерельну працю про Українсько-Білоруську Церкву в часи, коли не було митрополита — 1655-1665 pp. Опісля продовжує студії через 4 роки в Папському Орієнтальному Інституті (літургія, догматика, історія) і написав наукову працю на тему сумної історії нашої Церкви у 1648-1670 рр. Там і захистив докторат з історії.
В 1966 p. Головна Рада НТШ обирає його дійсним членом історичної секції.
Преосв. Кир Іван завжди був близьким до подій на рідних землях. Звичайно, справи Церкви були його безпосереднім завданням, але він не вагався цікавитися, відвідувати та проявляти діяльність і в гуманітарних, громадських та політичних діях в часі побуту в Україні. Таких поїздок в Україну Владика здійснив аж сім.
Так, не зважаючи на стан здоров’я, проти лікарських рекомендацій, їде на перший історичний Синод УГКЦ на рідних землях у Львові.
Апостольський Нунцій для Австралії, Архиєпископ Франко Брамбілля, листом з датою 20 січня 1993 повідомив нашого Владику, що Папа Іван Павло ІІ звільнив нашого Епарха Української Католицької Церкви в Австралії від його обов’язків. Це не було несподіванкою, бо Преосв. Кир Іван вніс свою резиґнацію ще в 1990 році й у зв’язку зі станом здоров’я апелював до Святішого Отця Папи Івана Павла і Блаж. Патріярха Мирослава Івана про приспішення і призначення наслідника.
4 квітня 1993 року українська спільнота Австралії величаво провела на емеритуру Владику Івана Прашка, життя й діяльність якого тут склала майже півстоліття.
Не можливо не згадати і ще кілька вагомих штрихів у 100-ліття з дня народження св. пам. Владики Кир Івана. Спільна багатогранна праця зі св. пам. Патріярхом Йосифом — це була одна з найбільш світліших і багатих сторінок діяльности Преосв. Владики Кир Івана. Владика належав до одних з найближчих і довірених співробітників Патріярха. Він послідовно й відважно заступає ідею Патріярхату, що принесло йому і українській католицькій Австралії велику вдячність і славу в інших країнах поселення та в Україні. Владика бере активну участь в усіх Синодах УГКЦ, стає секретарем Синоду, проповідує серед народу цю ідею, бореться з своїми і чужими, що стояли цьому на перешкоді.
Не дивно, що св. пам. Патріярх Йосип у своєму заповіті неначе пророчим голосом говорить про нашу Церкву в Австралії: «З вдячністю мислю про Церкву-дочку на землі антиподів і в молитві передаю їй Голос Господній: «Знаю діла твої і любов, і віру, і службу, і терпеливість твою»…(одк. 2,19). Ти, хоч за морями така далека, та вузлами духа і серця така близька до Церкви-Матері! Благословляю Тебе і молю: «Витривай у вірі батьків, в любові до братів своїх, у служінні Церкві-Матері своїй! І нагородою для тебе нехай буде «Зірка досвітня» (Одкров. 2;28), яку дасть тобі Господь».
І стали слова Патріярха пророчими. І нашу Церкву в Австралії виплекав славний Архиєрей Іван Прашко. І ця Церква, поставши понад 60 літ тому, живе й сьогодні.
… Здається, що ніби вчора ми святкували 60-ліття священства Преосв. Владики Кир Івана Прашка. Як сам Владика Іван казав: “Сьогодні є день вдячности і слави для Всевишнього”, який благословив нашу Церкву обильними ласками. Священство – це не є дар, яким ми можемо гордитися, а дар, за який треба нам дякувати Господові».
Народ благословенний священством є дуже щасливий народ. Сьогодні одночасно дякуємо Богові за всі дані Ним ласки у постаті Владики Кир Івана й усіх священиків.
Свого часу Владика Петро Стасюк в одній із своїх промов в честь Владики Івана Прашка підкреслив: «Життя ж нашого Владики Івана пригадує мені священство Св. Павла. Св. Павло є засновником Церкви Ісуса Христа у світі. Маючи напрям, беручи Христове вчення і Божу волю, Св. Павло заснував багато церковних спільнот по всіх частинах світу, де він бував. Він почав проповідувати євреям, які були примушені напустити Ізраїль. Він відвідав їх і проповідував Боже Слово. Він навчав їх і залишив їм провідників, котрі виховували між людьми християнський дух. Він подорожував, пережив багато труднощів, був відкинений та переслідуваний, але проте, наполегливо продовжував свою справу і залишив спільноти вірних, які навіть існують по сьогоднішний день».
Священик появляється на початку нашого життя в тайнах хрещення та миропомазання. Св. Тайна шлюбу, уділена священиком, як одночасно найважливіша Тайна Св. Причастя. Чи ви можете собі уявити скільки добра Владика Іван вчинив через його душпастирську працю та уділення Св. Тайн за понад 60 літ священства?
… Так, ми особливо дякуємо Богові за ласку для Владики Кир Івана і складаємо Йому свою шану за оті всі 60 літ душпастирської праці у Христовому винограднику.
Пригадується 3 лютого 2001 року. Це був гарячий день австралійського літа‚ але в оту скорботну суботу понад півтора тисячі людей різного віку, різних характерів, віросповідань і національного походження з усіх кінців Австралії прибули до величавого українського Храму в Мельбурні, щоб віддати останню шану покійному Архиєреєві Іванові Прашкові. І особливо шанобливим було те‚ що кілька днів перед тим інтронізований бл. Патріярх Любомир Кардинал Гузар (28.1.2001) прибув зі славного міста Львова. Його Високопреосвященство й відслужив похоронні Богослужіння у співслуженні з епархом Кир Петром Стасюком та з усіма священиками єпархії й душпастирями-емеритами, вік і здоров’я яких не стали перешкодою для того, аби віддати останній поклін своєму духовному провідникові.
Звісно‚ не можу не подати кілька думок із проповіді Бл. Патріярха Любомира, котрий‚ зокрема‚ наголосив:
«Преосв. Владико Петре, Всеч. отці, Преп. Сестри, дорогі у Христі Сестри і Брати!
Ми сьогодні зібралися тут, у цю сумну хвилину, щоб попращатися тут, на землі, із Владикою Іваном, який довгі роки був духовним батьком.
Про нього, про його служіння, про його чесноти можна багато і довго говорити. Я надіюся, що хтось із Вас, хто його дуже добре знав від самих початків його побуту тут, в Австралії, належно й обширно напише біографію, життєпис, оцього Праведного Мужа, бо він, я думаю, на це заслуговує.
Сьогодні я з вашого дозволу зупинюсь на одній прикметі його життя. Ви так само‚ як і в багатьох інших країнах, на інших континетах, приїхали сюди 50 років тому, шукаючи свободи, шукаючи можливості по-людськи жити. З собою ми не привезли багато матеріяльного, бо ми нічого не мали. Але ми привезли чи то в Австралію, чи то в Америку великий дар – святу Віру. Нема порівняння святої Віри з будь-яким земським добром. І так св. Віра втримала нашу еміґрацію на різних поселеннях. Ми збудували храми, ми упорядковували наше життя, ми утворювали родини, виховували дітей і внуків. І все це з отого нашого спадку, який ми з собою привезли. І нашим великим завданням сьогодні є зберегти святу Віру, недопустити, щоб її у нас забракло, не допустити, щоб ми її втратили, не допустити, щоб наші діти і внуки відпали. Це є наше велике завдання сьогодні, і на тлі щойно сказаного, ми може краще зрозуміємо постать пок. св. пам. Владики Івана.
Коли я був тут, здається 2 роки тому, то мені було подаровано 2 томи «Українці в Австралії». І переглядаючи їх, я побачив скільки тут зорганізовано, скільки тут збудовано, як процвітало ваше українське життя. І майже в кожному випадку серед тих, хто трудився, хто старався і працював знаходилося також і прізвище Іван Прашко. Це для нас велика вказівка. Завжди перед нами стоїть питання, що то значить жити вірою. Дехто думає, що жити вірою, це значить вивчити катехизм, знати кілька молитов, знати шість правд віри і це все. Ми дуже часто, навіть помимо нашої доброї волі, не усвідомлюємо собі сповна, що це значить жити вірою. Ми маємо прекрасний примір у покійному Владиці Іванові Прашкові. Він був людиною, яка глибоко вірила і яка ту свою віру маніфестувала, не тільки в мурах церков, але всюди: у церковному житті, у громадському, коли разом з вами працював, коли будував ті різні організації. Не було в нього поділу це Боже, а це – людське. В нього було людське просякнене Божим. І це значить жити у вірі. Ми не можемо бути християнами тільки у неділю вранці, коли ми є у церкві, ми мусимо бути християнами завжди і всюди, в нашому особистому, родинному, громадському, політичному і, самозрозуміло, у церковному житті. Ми завжди і всюди маємо поводитися так, як це робив цей Праведний Муж, Архиєрей Іван».
Отже‚ тепер нам, нині сущим, залишається плекати нашу духовність, дбати про Церкву нашу й усе українство так, як це робив св. пам. Архиєрей Іван Прашко. І буде це для Нього найкращим пам’ятником, який ми зобов’язані звести по всій розлогій Австралії. І вічною буде слава про св. пам. Владику Кир Івана!
Богдан Рудницький («ЦіЖ», Ч. 5, Травень 2014)
