Подається статтю Олександра Карпенка -журналіст – Cільські Вісті Київ. Це наступна стаття пана Карпенка про його вражіння з побуту в Aвстралії в травні 2011 р. Раніше він написав статтю «Бумеранг повертається».
Below is an article (in Ukrainian) by Oleksandr Karpenko, a journalist from Kyiv who visited Australia in May 2011. This is a second piece by Mr Karpenko about his impressions of Australia and its Ukrainian community. Previously he wrote an article entitled “The Boomerang Returns”.
У паралельних світах
Тривалий політ із Заходу на Схід — стан, який не одразу піддається осмисленню. Голова розуміє, що фактично летиш назустріч часу, у минуле, в інший світ, а серце продовжує залишатися в Києві, битися в його ритмі. Шукаєш у собі переміну, пов’язану з подоланням величезної відстані, і не знаходиш її. Тільки душа, як струна, натягнута до безміру, бринить тонко, радісно у передчутті великого свята перемоги над простором і страхом його подолання. За якихось двадцять годин льоту вдалося побувати в Росії, Казахстані, Афганістані, Пакистані, Індії, Таїланді, Індонезії.
Три пагінці калини
У Мельбурні мене має хтось зустріти з представників місцевої української громади. Що це за люди? Які вони? Ще в літаку всім іноземцям роздали анкети митних декларацій. Коли вістря ручки дійшло графи: тваринна продукція та рослини, серце здригнулося. Згадалося попередження голови СУОА Стефана Романіва: «Задекларуй усе, що везеш». Але внутрішній голос українською мовою йому заперечив, мовляв, може, пронесе, як було вже не раз. Зрештою, нічого кримінального я не віз, хіба що добрий шмат свіжого сала, суху ковбасу, кілька пляшок української горілки і три пагінця калини з власного городу, щоб можна було посадити їх в День Матері біля якогось українського об’єкту. Це була б, на мою думку, потужна акція єднання українців двох країн. Коріння цих рослинок я дбайливо обмотав мокрим ганчір’ям, опустив їх у перерізаного навпіл пластикового бутля, линув на дно трохи води, все це помістив у пластиковий пакет, його — в сумку. От і все: привіт із України готовий… Із легким хвилюванням подаю декларацію митникові, в якій усе ж в останній момент зазначив наявність тваринних продуктів та рослин. Той пробігши її очима, щось у ній черкає і показує на один із коридорів, виділених синіми стрічками, якими далі рухаються пасажири. «Ну, от і все, і чого було боятися», — радів я і думав, як зрадіють мої друзі подарункам із України. Та коли побачив, що тим коридором іду лише я, а всі інші прибульці, рухаються іншими, то занепокоївся. Та за якихось п’ять хвилин уперся у стіл, біля якого стояло три митники. Попросили відкрити мої валізи. Знаходять сало й ковбасу. У контролерів витягуються обличчя і заокруглюються очі, ніби вони побачили бомбу. Це заборонені для ввезення в Австралію продукти, кажуть, і кидають їх в урну для відходів. У мене від такого марнотратства біжить мороз поза шкірою. Дійшла черга й до калини. Тут ті троє, покликали ще трьох. Видно, що таких нахабних спроб порушити митні правила не було давно. Як можу, намагаюся їм пояснити, що це ж український символ, який прибув сюди з високою місією. А тим часом рука митника у стерильній рукавичці дістає символ за символом і жбурляє їх услід за ковбасою й салом. Ну, як же так, а як же моя акція? Що ж це за люди такі страшні й безсердечні живуть на цьому континенті? Подумав цієї миті, що з українськими чиновниками можна було б домовитися. А тут — стіна, а точніше закон. Мабуть, згідно з ним, мені загрожувало якесь покарання. Та тут до гурту митників підійшла жінка в такому ж одязі, як і вони. «Добрий день, каже українською, я Ганя, приємно бачити вас у Австралії, не хвилюйтеся, все буде добре». Завдяки їй моя пригода швидко скінчилася. Щоправда, з більшістю своїх подарунків довелося таки попрощатися. Пізніше, Стефан Романів мені пояснив, що якби не задекларував оті продукти і вони були б знайдені, то міг би потрапити й за грати.
Будинок у Карлтоні
Зітхаю полегшено, витираю піт із лоба і виходжу до зали очікування прибулих пасажирів. Після пережитих хвилювань, починаються нові: зустрінуть чи ні? В голові народжується план дій на той випадок, якщо не зустрінуть. Мої очі ретельно обстежують людей, котрі тут скупчилися, прагнучи зачепитись бодай за якусь ознаку, яка вкаже мені на тих, хто на мене чекає. Раптом погляд натрапляє на двох чоловіків у вишиванках. Ну, звичайно, це наші, українці. Радість моя була такою, ніби серед пустелі побачив оазу. Піднімаю руку до гори. Ми одразу впізнаємо один одного, хоча досі ніколи не бачились. Обнімаємось. У всіх виступають сльози на очах. Щемлива мить. Сталося щось винятково важливе, урочисте і світле. Ще не знаю, як це назвати. Мені трохи ніяково, що не вдягнув для такої урочистої миті вишиванку, яку мав у валізі. Готувався до чогось подібного, але не міг передбачити, що це станеться в аеропорту. А ці хлопці передбачили. Для них зустріч із представником із далекої України — велике свято. Один із них — голова української громади штату Вікторія Михайло Моравський, другий активіст цієї громади Роман Захар’як.
Їдемо вечірніми вулицями Мельбурна. Чомусь він мені уявлявся високим, склобетонним, як Нью-Йорк, чи Чикаго, а він низенький, затишний, ніби райцентр десь на Київщині. Роман зі своєю дружиною Тетяною живе в одному із найстаріших районів цього міста Карлтоні. У них я мешкатиму протягом перебування в Мельбурні. Таня порядкує на кухні, а я з господарем оглядаю будинок. Він для мене, як дослідника українства, має величезну цінність, бо спорудив його у 1950-х хтось із українських поселенців, потім трохи розбагатівши, продав його комусь із єдинокровних братів, а той ще комусь і зрештою, він опинився у власності Захар’яків. Помешкання це типове для тих часів. Відповідало тодішнім статкам переселенців, які відбувши дворічний контракт десь на будівництві залізниці, автошляху чи цукроварні, починали самостійне життя. Такий крихітний шматочок землі(тут його називають бльок) близько 4-5 соток можна було придбати за 50 фунтів — досить великі на той час гроші. На ньому уміщується одноповерхова цегляна хата бічні стіни, якої є одночасно стінами сусідньої. Всередині — дві крихітні спальні і велика вітальня-їдальня, з якої можна вийти на мініатюрний дворик, де росте бананове дерево. Вечеряємо. Враження таке, ніби господиня місяць готувалася до приїзду заморського гостя: страви змінюють одна одну. Ось вони вже нагромадилися на столі у два поверхи. Це по-нашому, по-українському. Дзвенять келихи, наповнені уславленим австралійським вином «Шираз». Проголошуються тости. Ясна річ, за Україну, за її волю, за вербу, калину, батьків, матерів… Ще трохи і почнемо співати. Тут заходить Стефан Романів разом із дружиною Надією і… все починається спочатку. Дивуюся я енергії, завзяттю і працездатності Стефана. Його життя і діяльність без перебільшення мають глобальний характер: сьогодні він в Україні, завтра в США, потім у Канаді, Європі, там, де є українці. Єднати, піднімати їхній дух — його місія. Не знає спочинку цей чоловік. Коли відпочиває?
Про господарів. Роман і Таня — діти перших українських переселенців. Обом уже за п’ятдесят, живуть у парі більше тридцяти років, але, здається, ніби вчора побралися: їхні очі світяться любов’ю, ніжністю і відданістю. Таке в житті зустрічається рідко. Біля них тепло, ніби біля грубки, коли за вікнами лютує хурделиця. Він — бухгалтер, вона — високопоставлений чиновник міністерства соціального захисту штату Вікторія. Це, так би мовити, австралійська половина життя цієї пари, а є ще й українська: церква, концерти, фестивалі, зібрання, виставки інші заходи. Тобто вони, як і більшість членів нашої громади ніби перебувають у двох паралельних світах, які між собою не зовсім дружать. Попри політику багатокультурності, яку проводять уряди федерації та штатів, австралійський світ поступово з’їдає український. Усе важче й важче останньому опиратися мовній та культурній асиміляції.
У павутинні часових поясів
Наступного дня, в неділю, я проснувся від дружнього штурхана Романа. Треба було докласти надзусиль аби роздерти очі і відірвати голову від подушки. Ще б пак, в Україні в цей час була десь друга година ночі, а тут дев’ята ранку. Було таке відчуття, ніби я сплутаний поясами часу по руках і ногах, як муха в павутині. Їдемо до церкви Петра і Павла, що в районі Норт-Мельбурн, де відбувається недільна відправа. Її проводить отець Фелікс Фігурек. Тут зібралась найактивніша частина української громади Мельбурна. Пильно вдивляюся в кожне обличчя, намагаючись знайти особливі риси, характерні для генотипу австралійського українця. Але не знаходжу їх — ці люди нагадують мені мешканців Тернопільщини, Львівщини, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та інших областей України. Це трохи дивно, бо в Канаді, Бразилії, Аргентині живуть в основному вихідці із Західних областей України. А тут — майже з усіх. Таку мішанину людських типів спричинила Друга світова війна. Одразу після її закінчення в Західній Німеччині опинилося близько двох мільйонів українців, яких протягом 1941-1945 років фашистські окупанти вивезли для рабської праці. Боячись, що «совєти» звинуватять їх у співпраці з нацистами і запроторять до Сибіру, колишні остарбайтери вирішили не повертатися на Батьківщину. Та, зрештою, американці й англійці, які контролювали значну частину території переможеної Німеччини, докладали всіх зусиль, аби вихідці з СРСР зробили свій вибір на користь західного світу. Більшість із тих, кого бачу в цьому храмі, народилися в Німеччині, в таборах для українських остарбайтерів, або ж уже в Австралії в бараках для робітників. Тож дитинство цих людей було дуже важким. Хлопчики жили в тих бараках із батьками, дівчатка — з матерями. І лише по закінченню контракту сім’ї намагалися знову об’єднатися. Це було непросто. Бо австралійці здавали свої помешкання прибульцям дуже неохоче. Отож родина вилузувалася зі шкіри, аби зібрати якість кошти на придбання чи будівництво житла. Більшість українців працювала на кількох роботах: відбув восьмигодинну зміну, якусь годину-другу перекуняв удома, а потім — на велосипед і гайда на інший об’єкт. За тиждень можна було заробити шість-десять фунтів стерлінгів, а ділянка землі(бльок), як уже згадувалося, коштувала 50 фунтів. Отож за два-три роки вдавалося зібрати кошти і на землю, і на будівництво хати. І як згадує отець Зенон Харкавий, більшість українських переселенців в середині 1950-х вже мали свої кутки: це були або ж гаражі, або маленькі будиночки на одну-дві кімнати, які пізніше добудовувалися.
Духовні фортеці
В таких умовах, як мовиться, не до жиру, аби лише вижити, проте українські переселенці думали не лише про хліб насущний, а й про вищі матерії. «Одна цеглина йшла на власне помешкання, друга — на церкву, третя — на народний дім», — розповідає Стефан Романів. Будівництво кожного об’єкту обросло легендами, народило лідерів і героїв. Всі споруджувалися за методом народної толоки. Голові Шкільної ради Австралії Орисі Стефин тоді було 15 років. Всі роботи на будові Народного дому в Нобл парку від мулярських до теслярських, ми виконували самі, розповідає вона. Використовували стару цеглу. Жінки вечорами сходилися і обчищали з неї засохлий розчин. Організовували різні забави, аби зібрати гроші, влаштовували конкурси на добродійності: хто із нас продавав найбільше різних саморобок, той ставав королем або королевою добродійності. Загалом в Австралії збудовано 18 українських церков, сім українських домів, створено два музеї.
Почувши про це, я зрозумів, що маю справу з австралійським феноменом української міграції, який полягає у фанатичному, цілеспрямованому прагненні розбудови українського світу на чужій землі. Заради цієї високої мети вони зуміли піднятися над політичними розбіжностями, над одвічним українським: «Моя хата скраю». Будівництво кожного українського об’єкту набувало символічного змісту. Вони зводили не просто українські доми, церкви, музеї, а духовні фортеці, за мурами яких мали зберегтися цінності, які вони привезли з України: мову, пісні, фольклор, віру. Австралійська держава їм у цьому не допомагала, навпаки, починаючи з 50-х проводила політику монокультурності, згідно з якою всі народи, що прибули на п’ятий континент мали розчинитися між нащадками перших англо-ірландських поселенців. Поліцейські, кондуктори в трамваях, директори і бригадири на роботах, продавці в магазинах кричали їм: «Спік інгліш». Учителі викликали батьків українських дітей до шкіл і вимагали, щоб вони вдома спілкувалися зі своїми синами і дочками лише англійською. Ти не мав права на рідну мову ніде. Це була австралійська аракчеєвщина 20 століття, яка тривала близько двадцяти років. Вони могли б і справді підкоритися, нахилити голови, як це зробили представники інших національностей, та натомість, ставши плечем до плеча, чинили запеклий духовний опір реакції. Незважаючи на те, що ненавиділи комунізм, фактично створили національну комуну. «Ми виросли в середовищі, де люди були справжніми друзями, кожен намагався знайти заміну своїм кумам, родичам, які залишилися в Україні, жили ніби одна родина, члени якої підтримували один одного і морально і матеріально, не було ні заздрощів, ні пліток», — із замилуванням згадує ті роки голова Шкільної ради Австралії Орися Стефин.
Те, що відбувалося після відправи у церкві святих Петра і Павла — частинка світу, збудованого українцями Мельбурна. Всі перейшли на нижній, підвальний рівень храму, до української світлиці, де на парафіян чекав святковий обід із нагоди Дня матері. Приготували його чоловіки. Частування — не безкоштовне, але всі охоче платять, бо знають, що кошти підуть на українські справи: підручники для суботньої школи, костюми для хору «Черемош» тощо.
Було видно, що теплоту і щирість стосунків у мельбурнській громаді збережено й досі. Все у ній відбувається за законами великої дружної сім’ї, яка впускає до себе кожного нового члена з великою обережністю. Ставлення до емігрантів, які прибули до Австралії протягом останніх років насторожене, прискіпливе. Мусиш показати не на словах, а на ділі, що ти не лише звичайний, банальний заробітчанин, а патріот України, який готовий поступитися власними інтересами заради громадського. Бо, нагадую ще раз: українська еміграція в Австралії політична. Ці люди покинули Україну не з матеріальних міркувань, а через те, що…дуже її любили. Ось такий парадокс. Свій проект «Українці від моря до моря» я презентував у багатьох країнах, проте лише тут відчув, що мене по справжньому розуміють і підтримують. Я не побачив жодної скептичної посмішки чи недовірливого погляду. «Так, єднати українців всього світу — надзвичайно важливо», — схвально промовляли сотні очей. Я відчував себе тут своїм…
